4 серпня 2026 року президент Росії підписав закон про регулювання криптовалют, який мав стати довгоочікуваним «актом легалізації». Однак, як показує мій аналіз, документ викликає не менше питань, ніж дає відповідей. Замість створення екосистеми для розвитку цифрових активів, він закладає жорстку конструкцію, яка може задушити галузь на корені.

Ключова претензія, яку я поділяю, — це ставка на банківський та брокерський сектор на шкоду децентралізованим проєктам. Закон фактично не створює середовища для народження нових криптопроєктів. Натомість він будує «кастовий» централізований контур навколо обміну цифровими активами. Так, це краще, ніж повна заборона, і відкриває варіативні можливості для інституціоналів, але для ентузіастів і стартапів простір для маневру звужується до мінімуму.

Позики та ліквідність: закритий клуб

Найбільш дискусійний аспект — обмеження кола осіб, які можуть видавати цифрову валюту за договором позики. Згідно зі статтею 30, позикодавцями можуть бути лише криптоброкери, довірчі керуючі, криптообмінники та клірингові організації. Це виключає з гри майнерів і приватних інвесторів із великими портфелями. Вони володіють значними обсягами активів, але не мають статусу VASP, а отже, позбавляються можливості використовувати позики для управління ліквідністю. Це прямий удар по ефективності ринку.

Формальна логіка регулятора зрозуміла: договір позики може стати прикриттям для фактичного продажу активу, а контроль за виконанням зобов’язань у децентралізованому середовищі ускладнений. Однак закон передбачає інфраструктуру обліку — цифрові рахунки та адреси-ідентифікатори. Рух активу потенційно відстежуваний, а виконання зобов’язань перевірюване. Отже, аргумент про «складність контролю» — не більше ніж відмовка.

Особливо гостро проблема стоїть для майнерів. Вони одночасно позбавляються доступу до позик і стикаються з новими критеріями, при досягненні яких продаж цифрової валюти вимагатиме статусу криптообмінника. У регульованому контурі в майнера залишається обмежений набір способів реалізувати видобутий актив, і один із небагатьох — продаж професійним учасникам ринку. Звідси випливає питання ціноутворення: чи зможе майнер отримати конкурентну ціну, чи буде змушений приймати умови обмеженого кола покупців?

Мій вердикт: закон — це крок уперед за формою, але крок назад по суті. Він легалізує, але не розвиває. Створюючи привілеї для банківського контуру, він залишає за бортом тих, хто реально видобуває та тримає активи. Без вирішення питання про позики та ринкове ціноутворення для майнерів ми ризикуємо отримати не легальний ринок, а новий виток сірих схем.