4 серпня 2026 року Володимир Путін підписав закон, який легалізує обіг криптовалют у Росії. Однак, як показує мій аналіз галузевих дискусій, документ вийшов далеко не однозначним. Хоча сам факт визнання цифрових активів — історичний крок, низка ключових норм викликає серйозні питання у учасників ринку та юристів.
Ставка на банківський контур замість екосистеми проєктів
Головна концептуальна суперечка розгортається навколо архітектури регулювання. Замість формування відкритої екосистеми для криптопроєктів законодавець обрав шлях інтеграції обміну в традиційні банківський та брокерський сектори. З одного боку, це відкриває шлях до створення деривативів, включно з ETF, і дає галузі набагато більше можливостей, ніж повна заборона. З іншого — навколо децентралізованих систем вибудовується жорсткий централізований контур, що виглядає як оксюморон.
Критики справедливо зазначають: усередині країни так і не з'явиться середовище для народження нових криптопроєктів. Регуляторна конструкція фактично виключає появу децентралізованих ініціатив, залишаючи лише можливість їх «обслуговування» через підконтрольні структури. У кулуарах цей закон називають прийнятим виключно «заради загального блага», однак його наповнення викликає в експертів відвертий сарказм — складається враження, що нагорі не завжди розуміють, як саме цифрові активи мають працювати для пересічного громадянина.
Позики та питання ліквідності: хто залишився за бортом
Найбільш дискусійною нормою стало обмеження кола осіб, які мають право надавати цифрову валюту за договором позики. Стаття 30 закону закріплює, що позикодавцями можуть виступати лише криптоброкери, довірчі керуючі, криптообмінники та клірингові організації.
Це рішення — палка з двома кінцями. З одного боку, логіка зрозуміла: договір позики може стати формальним прикриттям для інших операцій, наприклад, фактичного продажу активу, а контроль за виконанням зобов'язань у децентралізованому середовищі вкрай ускладнений. З іншого — за межами закритого переліку залишилися гравці, які володіють значними обсягами цифрових активів: майнери, що отримують валюту в результаті своєї діяльності, та приватні інвестори з великими портфелями. Фактично вони позбавляються можливості використовувати власні активи для управління ліквідністю через механізм позики.
Особливо гостро питання стоїть для майнерів. Закон одночасно закриває їм доступ до позик і встановлює критерії, за досягнення яких операції з продажу цифрової валюти можуть вимагати статусу криптообмінника. У регульованому контурі в майнера залишається обмежений набір способів реалізувати видобуту ліквідність, і один із небагатьох — продаж професійним учасникам ринку. Звідси випливає окрема проблема ринкового ціноутворення: чи зможе майнер отримати конкурентну ціну за свій актив, чи буде змушений приймати умови обмеженого кола покупців?
Законодавець передбачив спеціалізовану інфраструктуру обліку — цифрові рахунки та адреси-ідентифікатори. Рух цифрового активу потенційно може бути відстежений, а виконання зобов'язань за договором позики — перевірене. Однак цього недостатньо, щоб компенсувати звуження кола учасників.
Мій висновок: закон створює каркас, але залишає занадто багато вузьких місць. Головний ризик — у тому, що обмеження кола позикодавців і жорстка прив'язка до банківського контуру можуть задушити ліквідність і підштовхнути великих власників у сіру зону. Російський ринок криптовалют отримав легальний статус, але його практична реалізація потребуватиме значного доопрацювання та, ймовірно, серії роз'яснень з боку регулятора.